Головним державним інспектором відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Ганною Царенко проведено семінар в Кіровоградському обласному територіальному відділенні антимонопольного комітету України з питань додержання законодавства про працю щодо гарантій та компенсацій при службових відрядженнях. 

    Фахівець акцентувала увагу, що згідно  Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, яку затверджено наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 р. №59 (далі - Інструкція) службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням роботодавця на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Таким чином, відрядженнями є лише поїздки за межі місця постійної роботи працівника, тому поїздки працівників, робота яких має пересувний характер (тобто, пов'язана з рухом транспортних засобів, при якому не може бути забезпечено щоденне повернення працівника до постійного місця проживання), а також поїздки працівників, робота яких передбачає виконання трудових обов'язків у польових умовах (наприклад, геологічні чи наукові експедиції), до службових відряджень не належать.

  Ганна Царенко звернула увагу, що за письмовим наказом (розпорядженням) роботодавця працівник зобов'язаний виїхати у службове відрядження — відмова від такої поїздки вважається порушенням трудової дисципліни. Але при цьому слід зважати на те, що роботодавець не має права вимагати від працівника поїздки у відрядження для виконання завдання, що виходить за межі трудових обов'язків працівника. У таких випадках направлення у відрядження допускається лише за згодою працівника, так само, як і направлення у відрядження жінок, що мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів (ст. 177  КЗпПУ). Направляти  у відрядження вагітних жінок (за наявності довідки з медичного закладу) та жінок, що мають дітей віком до трьох років, трудовим законодавством (ст. 176  КЗпПУ ) взагалі заборонено — зазначене правило є імперативним, тому погодження сторін трудового договору, що суперечать цій правовій нормі, не мають чинності.

Строк відрядження визначається роботодавцем, проте відповідно до Інструкції у межах України він не може перевищувати 30 календарних днів, а при відрядженні за кордон — 60 календарних днів. Виняток з цього правила становлять лише випадки направлення працівників у відрядження для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт — за таких обставин зазначені строки можуть бути недотримані, але у будь-якому разі термін відрядження не повинен перевищувати періоду будівництва об'єктів. Протягом усього часу відрядження за працівником зберігаються місце роботи (посада) і середній заробіток (ч. З ст. 121  КЗпПУ ).

Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються добові за час перебування у відрядженні (видатки на харчування та фінансування інших особистих потреб фізичної особи), вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством (ч. 2 ст. 121 КЗпПУ). Після повернення з відрядження працівник протягом трьох робочих днів повинен подати авансовий звіт про витрачені кошти разом з документами, що засвідчують розмір здійснених витрат на найм жилого приміщення, придбання квитків на проїзд та на одержання інших послуг, а також повернути залишок невикористаних згідно з авансовим звітом коштів. Інспектором було зауважено, що при пропущенні зазначених строків, кошти, які мав би повернути працівник, відраховуються бухгалтерією із заробітної плати працівника на підставі виданого роботодавцем наказу (розпорядження). При цьому слід мати на увазі, що такий наказ роботодавець вправі видати не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу.